Працівник ДП «Камінь-Каширське лісове господарство» Волині Олег Карпік понад усе любив рідні ліси. Саме тому й пішов на фронт. І героїчно загинув за рідний ліс…
– Мій чоловік родом із села Раків Ліс Камінь-Каширського району. Познайомились ми з ним ще зовсім юними випадково. Я була студенткою. Олег працював інспектором патрульно-постової служби міліції. І якось увечері він проводив перевірки у нашому гуртожитку – чи все добре. Жартуючи, чоловік потім розповідав, що тоді ще й планував побачення з місцевою дівчиною, з якою його познайомив друг. Однак, зустрів саме мене. Звісно, я теж не могла оминути увагою високого красеня у формі з голочки, – втирає сльози невтішна вдова Валентина Григорівна. – З Олегом ми збудували родинну хату, стали батьками чудових синочка й донечки. На жаль, Олег вимушений був звільнитись із міліції. Бо пішли скорочення, а їхати до незнайомого району зі мною та ще малесенькими дітками він не схотів.
Олег займався будівництвом. У нього були золоті руки. Особливо захоплювався столярною справою, різьбленням по дереву. Він об’їздив усю країну. Працював копітко та важко. Бо ж родина, діти зростали, навчались. З віком чоловікові було тяжче їздити у далечину. Тож у 2020 році він влаштувався на роботу до цеху з переробки деревини Камінь-Каширського держлісгоспу. Робота та колектив йому дуже подобались.
Валентина Карпік зі сумом згадує – чоловік був по-справжньому закоханий у ліс.
– Під час прогулянок він показував та розповідав мені й дітям кожну квітку, знав голос кожної пташки, слід кожної тварини. Недаремно він в юності, після служби, працював єгерем у місцевому лісництві, де оберігав тварин від браконьєрів. Неподалік нашого будинку впродовж років гніздувалась пара диких голубів – припутнів. Щовесни ми з Олегом зустрічали їх наче рідних. Віталися з цими птахами. А ще Олег був дуже віруючим та моральним. Сумлінно відвідував церковні служби, допомагав нашому церковному приходу всім можливим. Збудувавши родинне житло, Олег власноруч вирізьбив гарні рамки для ікон – аби оберігали нас та наших дітей Божою ласкою. Наші діти виросли, вивчились. Як ми з Олегом мріяли й про онуків.
Олег був воїном по духу та серцю. В юності він служив у армії, у місті Василькові на Київщині. Під час єгерської роботи сміливо затримував браконьєрів. А вже працюючи у патрульно-постовій службі «брав» й різноманітних злочинців, часто ризикуючи життям. Недаремно він у перші ж дні після широкомасштабного вторгнення пішов на службу. Коротко сказав мені: «Не хочу, щоб загарбники плюндрували рідні села й ліси!». Вже 26 лютого Олег призвався до 14-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Служив спершу у нашій області, далі у сусідніх областях. Полігони, навчання молодих бійців. Час від часу ще приїжджав додому на півдоби чи добу. А в червні було те фатальне відрядження на Донбас…
У травні війна вже жорстоко опалила нашу родину. Загинув мій двоюрідний племінник. А Олег був на фронті. Інколи не телефонував по кілька діб, а лише згодом набирав на декілька слів, аби ми не хвилювались. Він так нам прямо про це і казав. Було, що не телефонував навіть й протягом цілого тижня. Якби важко нам не було морально, але ми мусили вірити чоловікові.
6 липня ми важко працювали із сином по господарству. Жодних лиховісних передчуттів не було. Так, Олег не телефонував кілька діб. Але ж ми думали, що він як завжди десь на бойовому завданні. Чекали дзвінка. А вже увечері отримали страшне повідомлення, мовляв, можливо, Олег потрапив під обстріл у бліндажі. Чи живий, чи загинув – достеменно невідомо. Їх намагались врятувати до останнього, але цю місцину постійно обстрілювали. Декілька діб невідомості. Дива не сталось. 11 липня остаточно підтвердили загибель чоловіка. Це сталось у селі Берестовому Бахмутського району Донеччини. Тоді загинуло декілька наших захисників.
Олега поховали у закритій труні у рідному селі. Мені та дітям не дозволили подивитись на нього востаннє. Хлопці-фронтовики, побратими Олега, попрохали по-людськи: «Щоб у вашій пам’яті Олег назавжди лишився молодим та гарним…». В Олега лишились старенькі батьки, які досі у скорботі за сином. 12 жовтня чоловікові виповнилось би лише 48 років…
Вдова Олега Карпіка каже, що із Олегом навіки прощалась навіть рідна природа.
– Ще до похорону, під час жалобної процесії та вже після неї до нашого обійстя злітались великими зграями дикі голуби – припутні, горлички. Жалісливо воркували наче віддавали шану чоловікові. Прилітала маленька сова чи совенятко. Сиділа на дереві біля вікон родинної кімнати і теж жалісливо кричала. Аж серце й душі краяло. Теж наче прощалась. А от нашої улюбленої з Олегом пари припутнів чогось немає. Ані гнізда, ані птахів. Скільки ми з дітьми не видивлялись їх, але так і не бачили. Це, мабуть, вперше вони не загніздувались у нас.
Олег наснився мені нещодавно… Ми йдемо полем. І бачимо за спиною якісь силует у військовій формі. Цей військовий йде за нами наче тінь. Я сказала, що за нами слідкують, але Олег мене заспокоїв. А далі ми з Олегом танцюємо. І він гарно і високо кружляє мене аж до синього неба. Поруч із нами в небі кружляють ще якійсь військові з жінками. Побратими чоловіка, які загинули тоді з ним? Ось такий віщий сон.
Вдова Олега Карпіка щиро вдячна за допомогу колегам чоловіка з ДП «Камінь-Каширське лісове господарство» та обласного управління лісового та мисливського господарства, бойовим побратимам, землякам та друзям Олега. Каже – хлопці то дров привезуть, то іншої допомоги. Так й горе пережити легше. Хоча рана в душі та серці вже ніколи не загоїться.
Олега Карпіка посмертно нагородили нагрудним знаком Держлісагентства України «Відмінник лісового господарства України».
Микола ЯВОРСЬКИЙ,
Газета “Природа і суспільство”