10 вересня, на 90-му році життя, після важкої хвороби відійшов у вічність Іларіон Маковський.
Проживав Іларіон Миколайович у с. Прилуцьке. Майже півсотні років працював у лісовій галузі, був громадським діячем, депутатом Прилуцької сільської ради 6-7-го скликань. Відзначений багатьма державними нагородами. У свої поважні літа, оглядаючись на прожиті роки, впевнено дивився у майбутнє, умів передбачити перспективу, дати мудру пораду молодшим поколінням.
Вболіванням за майбутнє лісу, розвиток галузі був пройнятий його виступ на урочистостях-2019 з нагоди Дня працівника лісу. Іларіон Маковський, який майже півсотні років пропрацював у цій галузі, звернувся до представників влади різних рівнів з проханням підтримати ліси та припинити на державному рівні утискати лісівників у різних моментах.
Ще у січні цьогоріч під час прямого ефіру на телеканалі «Аверс», ветеран казав про сутність лісівничої праці: «Зрубав дерево – посади два».
Саме таким бачив кредо лісівників той, хто і сам все життя пропрацював у лісовому господарстві.
До своїх останніх днів зберіг дружні стосунки з колективом Волинського ОУЛМГ. Будучи у таких поважних літах особисто провідував своїх учнів та молоде покоління лісівників.
Неодноразово публікувалися також спогади ветерана про життя та роботу у лісовій галузі. На жаль, Іларіон Миколайович їх так і не завершив…
Щирі співчуття родині та близьким у зв’язку з непоправною втратою висловлюють Волинське обласне управління лісового та мисливського господарства, облорганізації Товариства лісівників України та профспілки працівників лісового господарства.
Нехай світлий спогад про Іларіона Миколайовича назавжди залишиться у серцях усіх, хто його знав, любив та шанував.
Вічна та світла пам’ять з роду в рід…
Пресслужба Волинського ОУЛМГ
Подаємо кілька розповідей: спогад Іларіона Маковського та журналістський матеріал про зустріч з ветераном-лісівником
Спогади ветерана: Від війни до війни – українська доля
Іларіон Миколайович Маковський – ветеран лісової галузі: закінчив Львівський лісотехнічний інститут, за розподілом потрапив до Казахстану, де став директором одного з лісгоспів, відтак Маліївського деревообробного заводу, близько 15 років очолював Камінь-Каширський лісгоспзаг, працював в облуправлінні, мешкав у с. Прилуцьке Ківерцівського р-ну, був депутат Прилуцької сільської ради.
Так починалася війна
…1939 рік. Я закінчив перший клас. Чутки на селі з кожним днем наростали і ставали все більш тривожними. Так, як на цей період Німеччина завоювала ряд країн, в Європі ішла війна. У селі раптово заговорили, що німець вже воєю з Польщею. Буквально через день моєму татові, як військовозобов’язаному (в польській армії він служив кавалеристом), прийшла повістка з’явитися на збірний пункт в м.Сокаль.
Тато зібрався і через день відправився на збірний пункт. Як розповідав потім, там відчувалася якась тривога, до певної міри паніка і, як виявилось, він вже був нікому не потрібний, тож тихенько зібрався і пішов додому. Село жило тривогою, а польська пропаганда по радіо, в газетах кричала: «Не дамо німцям ні п’яді землі, ні єдиного гудзіка».
Вже пройшло вісім-десять днів війни і біля села під лісом сів польський літак. Ми дітлахи побігли, щоб подивитися на літак, а в цей час льотчики обкладали його гіллям. Літак обкладений гіллям простояв деякий час, а під вечір полетів.
Буквально на десятий-одинадцятий день війни через село пройшла військова польська частина, орієнтовно близько сотні чоловік. У сусідньому селі селяни їх обезброїли. Офіцери і солдати без будь-якого спротиву віддали зброю. Селяни їх відпустили, оскільки вони говорили, що відступають у напрямку Румунії.
Вже на тринадцятий-чотирнадцятий день війни до села вступає похідним маршем з духовим оркестром радянський піхотний полк. Червоноармійці без зупинки під марш духового оркестру проходять через село в напрямку міста Соколя. Щоб подивитися на маршируючих солдатів зібралося багато селян. Для нас, малюків, було дуже цікаво бачити живих музикантів духового оркестру, а також солдатів, які марширували. Цікавість ще більше посилилася, коли побачили, що всі солдати через плече одіті в хомути, а ноги обмотані ганчірками. Пізніше старші чоловіки, котрі служили в українській армії, розповіли, що це не хомути, а згорнуті шинелі, на ногах – обмотки. Така форма. У такому спорядженні вони воювали в 1914-1917 роках.
У селі одразу ж була встановлена радянська влада, а ми дітлахи, щоб продовжити навчання, пішли до школи. Запам’ятався перший день навчання. На майданчику біля школи нас, дітей, зібрали разом із батьками і почався мітинг, на якому прибулі цивільні і військові багато говорили про соціалізм і комунізм, говорили, як ми тепер заживемо по-новому і багато. До нас школярів підійшов дядя в цивільному, почав роздавати цукерки-подушечки і печиво. Перед тим він виступив перед нами-школярами, а ми стояли в шерензі, і сказав, що ці подарунки він передає особисто від батька Сталіна – вождя всіх народів.
З приходом радянської влади в селі був відкритий державний магазин, де основним товаром були сіль, сірники, керосин і горілка. Взуття, манафактури і одягу майже не було і, коли ці товари привозили до магазину, щоразу утворювалася велика черга: кожен хотів купити щось із товарів.
В селі за Польщі була початкова школа, в якій заняття проходили в дві зміни, а навчалися разом 1-4 класи і 2-3 класи. З приходом радянської влади до села був направлений ще один вчитель, а щоб заняття проходили окремо в кожному класі в моїх батьків забрали половину хати, де організували навчання 1 і 2 класу в дві зміни.
В селі посилювалися різні чутки, що будуть куркулів вивозити в Сибір. Почалося цькування. З сусідніх і навіть з нашого села вже дорослі хлопці, сім’ї яких цькували, почали втікати за Буг. Для переправи через річку Західний Буг була створена ціла система, при допомозі якої вдавалося нелегально переходити кордон, який проходив по річці Західний Буг.
Пішло нове життя. Представники влади почали розповідати про щасливе життя у колгоспах, але в моєму селі до початку війни з німцем колгоспу так і не вдалося створити.
За кілометр від села, де раніше був панський маєток, розташувався гаубичний полк. Часто-густо солдати в селі і за його межами проводили навчання, тягали котушки з телефонними дротами і по телефону про щось розмовляли, що для нас дітлахів було дуже цікаво.
Мій батько і ще ряд селян-мужчин працювали на спорудженні залізобетонних дзотів вздовж кордону по річці Західний Буг.
Як потім стало відомо, це були величезні залізобетонні споруди, заховані під землю. Зверху знаходилися тільки башти із бетону, з яких можна було стріляти, а під землею – приміщення для проживання до взводу солдат. Вони були призначені для довгострокової оборони. Товщина залізобетонного перекриття зверху була до 1 м. Робітників кожної суботи ввечері привозили додому, а в неділю ввечері вони знову вирушали на роботу. Тато за весь період ніколи мені не розповідав, що він робить.
У червні всіх молодших резервістів, які служили в польській армії, на три місяці забрали для перепідготовки в Червону армію. А в селі по бездротовому телефону поповзли слухи (кума переказувала кумі), що хлопці, які втекли за кордон, передали, що 24 червня розпочнеться війна. За кілька днів у магазині не стало солі, сірників, мила, керосину, не кажучи вже про інші товари.
Субота, 21 червня 1941 р. Тато приїхав з роботи. Мама розчинила тісто і, як завжди, готувалася недільного ранку спекти хліб і пироги. 22 червня мама встала вдосвіта, щоб спекти хліб і пироги, але почула сильну гарматну стрілянину. Розбудила тата і мене, каже: «Напевно почалася війна…»
Ранком, десь біля 6-7 години із містечка Тартаків через наше село побігли євреї. Спочатку по одинці, а згодом цілими сім’ями.
У перший день війни було безхмарне небо, дуже тепло.
Десь біля 10 години ранку гаубичний полк, що знаходився за 1 км від села, став окопуватися між селянськими будинками в одній долинці. Невдовзі у небі почувся гул, це з’явилася німецька рама. Над місцем, де солдати копали окопи для гаубиць, цей розвідувальний літак випустив кілька червоних ракет і полетів. Після цього одразу ж, не зробивши жодного пострілу, гаубичний полк знявся і від’їхав від нашого села десь на кілометрів чотири. Там у ярочку між селами Фусів і Торки червоноармійці були оточені німцями. Всі гаубиці, тракторні тягачі ЧТЗ-60, амуніція були залишені. Частина солдатів втекла, та більшість потрапила у полон.
Потім, ми хлопчаки, мали можливість понаносити додому пороху в мішечках, а трактори згодом розібрали селяни. Особливо користувалися попитом мідні трубки. Десь біля 13 години дня німецькі солдати на мотоциклах і роверах появилися на одній із вулиць за річкою. Дітлахи і дорослі вийшли на пагорб біля церкви (300-350 м з протилежної сторони), щоб подивитися, як вони їдуть. Солдати помітили, що біля церкви зібралися люди, зупинили мотоцикли і почали по нас стріляти з кулемета. Усі перелякалися і побігли до нашої хати, оскільки вона стояла біля церкви, і поховалися у мурований льох.
Десь взявся сусід у формі червоноармійця, який був на перепідготовці і також прибіг до нас у льох. Жінки швиденько переодягли його в цивільний одяг. За якусь мить до села на автомобілях в’їхали німці. Зупинилися біля церкви, на протилежній від нас вулиці. Ми вийшли з льоху. Біля нашої хати вже стояли німецькі солдати. Були добре обмундировані, із закоченими по лікті рукавами. Майже у кожного на озброєнні був автомат. Мама дуже переживала, щоб солдати не зайшли до хати, оскільки в тій половині, де була школа, висіли портрети вождів.
А через село по одній із вулиць йшли і йшли великі автомашини із солдатами і озброєнням. На одній із них був закріплений дирижабль, який нісся слідом у повітрі.
Цього дня я вперше у житті побачив насильницьку смерть. Один німець привів сім євреїв-мужчин, вистроїв їх у шеренгу і двічі вистрілив по них із карабіна. Всі вони попадали. Інший солдат із пістолета став добивати тих, котрі ще подавали ознаки життя. Всіх їх поховали потім наші сільські люди.
Тим часом під’їхала польова кухня, солдати присіли у садочку, стали обідати. Ніхто не почув пострілу, та один солдат був смертельно поранений. Його німці в цьому садку над дорогою і похоронили, насипали могилу, поставили березовий хрест.
…А німецькі війська ще цілі сутки йшли на Схід.
Іларіон Маковський.
“Як гартувалася… слава” – про це Олені Лівіцькій у додатку “Ліс” “Волинської газети” розповідає ветеран-лісівник Іларіон Маковський
Іларіон Маковський: «Треба було крутитися, ми й крутилися».
Як не дивно, свою стежину до лісової галузі рідного краю волинянин Іларіон Маковський починав у далекому Казахстані. Як директор одного з тамтешніх лісгоспів, він вписав своє ім’я в зелені літописи тим, що зумів засадити гірські казахські схили… волинськими соснами. А згодом, маючи за плечима довід керівництва лісопереробного заводу, повернувся на Волинь. І став свідком, як часто любить сам наголошувати, «становлення лісової галузі» в області. А потім 15 років поспіль він очолював Камінь-Каширський лісгоспзаг, працював у профільному облуправлінні й навіть нині, коли сивина посріблила голову, тримає у полі зору всі здобутки та прорахунки справи, якій віддав півжиття.
Ми запросили Іларіона Миколайовича, котрий нині мешкає у с. Прилуцьке Ківерцівського р-ну, розповісти про найцікавіші фрагменти свого життя: чи про те, як «підсадив» Казахстан на волинські сосни, чи про те, як у далеких 70-х завезли в область перших бобрів, як вразили союз сенсаційною плантацією журавлини чи вирощували гливи… А вийшла – розмова про минуле і сьогодення волинського лісу очима одного з її рукотворців.
– Іларіоне Миколайовичу, ви як лісівник гартувалися у Казахстані. Як так сталося?
– Направду, як лісівник я гартувався, мабуть, на рідній Горохівщині, коли малим топтав рідні спориші. А потім був лісотехнічний інститут та робота за направленням. От тільки направили аж у Казахстан… Там трудився спочатку інженером, тоді директором лісгоспу, а згодом керівником великого лісопереробного заводу.
– Кажуть, через багато років вас на Волині розшукали казахські журналісти. Для чого?
– Ця історія почалася давно. У 57-му на одній із нарад я виступив із приводу того, що дуже великі площі не заліснені і доводив, що треба садити сосну. Це для тих країв – нонсенс. Колеги спочатку підняли на глум. Але були й такі керівники, які дослухалися і дали добро на посадку сосни. Насіння Ніна, моя дружина, привезла з Волині… Посадили 28 га сосни. Це було ще в 60-х. А вже тут, на Волині, мене через десятки літ розшукали тамтешні телевізійники, кореспонденти Зирянівської філії Казахського телебачення, щоб я розповів про історію появи соснових насаджень на їхній батьківщині. Як виявилося, сосни все ще шумлять.
– Але ви повернулися додому: що в той час відбувалося у лісовій галузі?
– У 53-му було створене так зване лісове управління, його очолив Дмитро Телішевський. Мене свого часу вразив його спогад про перший приїзд у любешівське лісництво: «Контора розміщена у напівземлянці. У ній жив лісничий із родиною. Коли запитав, де, власне, контора лісництва, він відчинив невеличкі саморобні дверцята в одному з кутків землянки і показав саморобну шафу зі столиком та великою лавкою біля нього». Потім він напише: «Дав собі слово, що робитиму все, щоб перебудувати лісову галузь на Волині». І дійсно далі відбувалося багато змін. Незабаром виробили власну модель ведення лісового господарства. З часом вона набула популярності не тільки в Україні, а й у Радянському Союзі. Волинський досвід вивчали спеціалісти Німеччини і Польщі. А у 1985-му році на Волині була проведена перша міжнародна нарада міністрів лісового господарства країн колишньої Ради економічної взаємодопомоги та Куби і В’єтнаму. За їхньою оцінкою, досвід комплексного використання ресурсів лісу не мав собі рівних. А модель ведення лісового господарства у публікаціях так і називали: не радянською, не українською, а волинською.
– Ви цю модель втілювали, працюючи на Любешівщині та Камінь-Каширщині. То в чому її феноменальність чи це, можливо, гарне радянське кліше всього-на-всього?
– У ті часи все трималося і розвивалося на ініціативі ентузіастів. От тільки ними були всі – від начальників управління до рядового майстра лісу. Хоч на початку і матеріально-технічне постачання було практично відсутнє. Та помалу почала розвиватися переробка низькосортної деревини та використання недеревних ресурсів лісу, що принесло оборотні кошти та дало можливість розбудовувати виробничі підрозділи, об’єкти соцпобуту, житло. Для прикладу – Камінь-Каширський лісгоспзаг: в середньому щорічно на вирубках і малопродуктивних землях колгоспів ми висаджували більше 1000 га. На лісовідновлення та охорону виділялися кошти з бюджету. Інші роботи проводилися власним коштом. А для цього треба було, як тоді говорили, крутитися. Ми й крутилися…
– Це тоді на Камінь-Каширщині почали славнозвісну журавлину в цукровій пудрі виготовляти?
– Було багато цікавого. На кінець 70-х років лісгоспзаг випускав 22 мільйони прищіпок для білизни, в межах 300 тисяч штук вішалок, більше як 100 тисяч штук сувенірних ложок із розписом… Для того часу то були великі гроші. Використовували навіть хвою. З неї виготовляли 900 тонн хвойно-вітамінного борошна, яке відправляли у східні області України для підгодівлі овець та свиней. Одночасно лісгоспзаг займався заготівлею та переробкою березового соку, ягід чорниці, грибів. Уже на початку 70-х ми почали створювати промислові плантації з вирощування гриба гливи та журавлини. За технологією професора Литовської академії наук Буткуса, був розроблений проект створення в Нуйнівському лісництві промислової плантації журавлини площею 2 гектари. Перших 0,5 гектара спочатку засадили черенками журавлини місцевих сортів. Одночасно почали вирощувати черенки американських сортів, які одержували з подарованих професором 20-ти кущів 4-х сортів, один із яких називався Елеонора Рузвельт і мав плоди завбільшки з вишню. Це була перша промислова плантація в Радянському Союзі. Це про неї писали в газетах «Ізвєстія» та «Правда». Одночасно разом із науковцями Гомельського біологічного інституту (Білорусія) вперше в Україні у Пнівненському лісництві на промисловій основі почали вирощувати гриб гливу. В той період до нас із Тетерева Київської області було завезено дві родини бобрів в кількості 7 особин, яких розселили між селами нові Червища та Старі Червища по річці Стохід. Популяція, як бачимо, прижилася. …Такі можливості відкрив перед нами волинський метод ведення лісового господарства. А ще він дав нам відмінних працівників. Із 1963 до 1979 року колектив лісгоспзагу збільшився у 2,5 раза. Щорічно ми здавали 300-400 квадратних метрів житла. Збудували механічну майстерню, консервний цех, три сучасні цехи для переробки деревини, їдальню на 50 місць, магазини, сучасні контори… А в Камені-Каширському – навіть типовий дитячий садочок. …Маневицький лісгосп збудував сучасний цех із переробки березового соку, ягід, грибів. Шацький – освоїв випуск продукції з лози, продавав їх навіть у країнах Середньої Азії. Ратнівський – став першопрохідцем із випуску лісохімічної продукції, яка користувалася попитом у медичній та парфумерній промисловості. Флагманом був Ківерцівський лісгоспзаг. Консервну продукцію, сувеніри, виготовлені в Ківерцях, продавали, як було на ту пору модно казати, «у капіталістичні країни». Знаєте ж про те, що генсек КПРС подарував Фіделеві Кастро портрет на дереві, виготовлений майстрами лісгоспзагу. Багато хто нині з ностальгією згадує минуле. Мовляв, все тоді було ліпше, правильніше. Але не можна жити минулим.
– У вас за плечима чимало десятків літ: скажіть, коли цій галузі було найважче і чому?
– Лісам не просто сьогодні. Але тому, що ця сфера завжди страждала в період революційних змін. На мою думку, попереднє керівництво управління найбільшої помилки допустилося в підходах до створення та освоєння лісових багатств. Тільки за останні 6 років госпрозрахункова лісосіка з головного користування освоювалася лише на 85,7%, а це недодало споживачам 397,8 тисяч кубічних метрів деревини. Низькотоварні деревостани залишалися «на корню». «У загоні» опинилася переробка в консервних цехах. Забули про славнозвісний волинський метод ведення лісового господарства… Все переконували, що впроваджують польський та литовський досвід – без належного вивчення його суті. Такий дещо фельдфебельський стиль роботи практично скував ініціативи у вирішенні окремих питань виробництва. А до чого це призвело? Виробництво товарної продукції і кількість зайнятих працівників значно скоротилися. Можливо, мої думки і моє враження з відстані досвіду до уваги й не братимуть. Але нині бачу зусилля нового керівництва на мобілізацію колективу до виконання нових завдань. Є чимало дискусій в лісовій царині, але статистика говорить за себе: розширення і збільшення обсягів випуску товарної продукції дали можливість нині кожному лісовому підприємству прийняти на роботу нових працівників. Для прикладу, недавно дізнався, що маневицький лісгосп утричі збільшив кількість працівників. Ще один приклад: майже 17 мільйонів гривень на нову лісогосподарську техніку… Думаю, ці старання дадуть результат. Зичу тут колегам успіху.
– Іларіоне Миколайовичу, а ви, попри поважний вік, – депутат Прилуцької сільської ради Ківерцівського району. І досить активний. Хоча б тому, що жодна публікація про прилуцьке життя-буття не минула без вашого візиту в редакції у відповідь…
– Я завжди – за справедливість. Це в мені, напевне, щось від минулої епохи (сміється, – авт.) . Намагаюся бути активним. І коли йдеться про депутатство, а особливо – коли мова заходить про те, чому присвятив частину життя, – волинський ліс.
Записала Олена Лівіцька.