Іван МИХАЛЕВИЧ: «Мене батько вчив: синку, бери від людей все добре, мудре і розумне. За цим принципом і живу»

1Напевне, саме тому, що Іван Михалевич, лісничий Гірницького лісництва, живе, зважаючи ще з молодих літ на мудре навчання батька, його поважають і шанують у колективі, на підприємстві, у районі і за межами – у лісовій галузі області. Знають його як мудрого, доброго, розумного, толерантного, милосердного і доброчинного, лісничого – знавця своєї справи, людину, яка ніколи не залишить в біді іншу, яка навчить, передасть досвід і щиро бажає тільки добра ближньому.


Кажуть, посада часто псую людину, додає їй гордості, пихатості. Але це не про Івана Михалевича. Вислухає, підтримає, зрозуміє, завжди з повагою, завжди є вимогливим у роботі і до себе, і до інших. Він живе, працює, і радіє життю, хоча життя прожити – не поле перейти. У його житті є і болі, і втрати, та він завжди був і залишається Людиною. Людиною, яка бачить все хороше навіть там, де отого хорошого є зовсім небагато.
– Слава Богу, на моєму життєвому шляху траплялися люди хороші. Завжди. – Це перші слова 60-літнього ювіляра Івана Федоровича, які він мовив під час нашого спілкування. – Мене батько вчив, коли я став на роботу: «Синку, ти завжди бери від людей все добре, мудре і розумне. Погане тебе саме знайде». Я за цим принципом йду все своє життя. Беру тільки хороше. Але те хороше треба побачити, знайти, адже в кожної людини, крім хорошого, є щось і погане, так і в мене. Але бачити все хороше, брати у життя все хороше, то і жити легше.
Іван Михалевич відсвяткував 60-річний ювілей. З прожитих літ, майже сорок з них віддав лісу. Хоча ніколи й не мріяв стати лісником, та, видно, сам Бог велів ним бути. Зростав малий хлопець мало що не серед лісу у невеличкому селі Вужиськ, і любов до лісу зародилась ще, напевно, при народженні. А ще мав Іван Федорович мудрого батька, хоч і неосвіченого – звичайного тракториста, за настановою якого, мріючи бути військовим, пішов у самостійне життя лісовою дорогою. Закінчив Шацький лісний технікум, до речі, із червоним дипломом, як і школу перед цим – на відмінно, а вже пізніше на заочному відділенні – Київську академію за спеціальністю лісового господарства.
– Тоді, коли я закінчив технікум, – пригадує ювіляр, – хто добре вчився, мав вибір, куди піти на роботу. По рейтингу я був четвертим, тож по всьому Радянському Союзі мав хорошу можливість вибирати, куди піти. Але батько знову ж таки: «Синку, тільки додому, у Ратнівський лісгосп», посилаючись, що йому потрібна допомога, а мав він десятеро дітей, я – найстарший. Лише місяць працював на хімзаводі і призвали в армію. Але перед цим був в Оренбурзькій області в складі Харківської лісобудівельної експедиції лісовпорядкування. Тоді я зрозумів, наскільки є добрі люди, жили в хатах-мазанках, а ділилися останнім з нами. Росіяни, чуваші. І зрозумів, що справжній лісник обов’язково повинен пройти через лісовпорядкування, тоді знатиме, що таке лісове господарство. Там хорошу науку пізнав як лісник.
БАТЬКО З ХАТИ НЕ ПУСКАВ, ПОКИ УКРАЇНСЬКОЮ НЕ БУДУ ГОВОРИТИ…
Поцікавилась у Івана Федоровича, як склалося життя після армії, і першій його фразі здивувалась найбільше.
– Пам’ятаю, прийшов додому, а батько з хати з тиждень нікуди не пускав. Сказав, поки знову не буду говорити чисто українською, не випустить, бо інакше люди сміятимуться. Ви ж знаєте, як у селі?! Я його вже значно пізніше зрозумів. І з роками стає соромно, що не завжди батька слухав. Через місяць після армії пішов до Юрія Харитоненка, тодішнього директора лісгоспу, і він запропонував роботу лісника у Поступельському лісництві. Дуже хороші люди працювали в лісництві. Я наймолодшим був, тож вчили, передавали досвід. Завжди добрим словом згадую всіх. Потім, я вже був одружений, сина мав, перевели техніком-лісоводом у Межисить. Я навіть не знав, що таке село є, і де воно. І там також зустріли хороші спеціалісти, справжні лісники, підтримали мене, допомогли стати і мені справжнім лісником.
Пам’ятаю, до Межиситя добирався мотоциклом. Дороги ж не було. Та й світло в тому окрузі тільки по селах, а на хуторах жили під свічку. Їду мотоциклом, аж бачу на бездоріжжі запряжені корови, попереду яких жінка – повозку веде, а на возі чоловік з великою сигаретою у роті сидить і покурує. Здивувався, думаю, оце так попав! У себе вдома такого не бачив. Ми жили більш цивілізовано. Поселився у Межиситі у старій-престарій хаті під солом’яним дахом. Півтора року там жили, там Андрійко і Оля народились, а далі направили у Гірники. Спочатку працював лісником, а з 1985 року – лісничим Гірницького лісництва. Пропонували ще різну роботу і по всій області, навіть посаду директора, але жінка сказала: «Все – нікуди». Так і залишились у Бродах.

ЛЮДЕЙ ТРЕБА ПОВАЖАТИ, І ВИМАГАТИ З НИХ ПО РОБОТІ –
навчав професор академії. Із цією наукою також іду по життю.
– Коли я навчався в академії, – продовжує Іван Михалевич, – мені поталанило. Навчали професора, по книжках яких тепер у лісовій галузі навчаються всі. Один з професорів, знаючи, що направляють мене працювати лісничим, сказав: «Лісничий дуже відповідальна посада, але запам’ятай на все життя: ніколи не жалій людей, людей треба поважати. Будеш жаліти – на такій посаді робити не будеш. Вимагай від людей і поважай їх». Я цього принципу також дотримуюся в житті. Я вимогливий до себе, вимогливий і до підлеглих. Люблю, коли порядок, коли спеціаліст вболіває за свою справу, вболіває за ліс. Розумію, що молодим спеціалістам важко, але вимагаю, щоб роботі віддавалися сповна, щоб розуміли і відділяли, де своє, де державне, а спокуса є. У кінцевому результаті все добре, і в лісі порядок, і заробітну плату мають не погану, ще і премію – тільки працюй на совість.
– Іване Федоровичу, 60 років – це вік, коли підсумовуєш зроблене. Чи все вдалося зробити із задуманого?
– Всього задуманого, напевно, не можна зробити. Але вважаю, що прожив 60 років не даремно. Виховав разом з дружиною дітей, маю 9 внуків. Дуже багато посадив лісу. Якщо підрахувати, то під моїм керівництвом посаджено до двох тисяч гектарів лісу, тоді як всього лісництво має біля 8 тисяч гектарів лісу. Щороку садимо більше, аніж ріжемо – інакше втрачу авторитет у своїх очах, цьому навчаю і інших. А ріжемо той ліс, який вже пора різати. Ось сосну – її життя 80 років. Зрізати пізніше, то і ми втрачаємо, і держава втрачає, – деревина уже неякісна, не сортова.
– Розкажіть про колектив, про роботу.
– Коли я очолив Гірницьке лісництво, контора була – чиста казарка. А зараз, як лялька. І самому приємно, і інші це відзначають. Ліс нормальний. У лісництві працює 9 чоловік лісової охорони, єгер, бухгалтер, 12 робітників, кожен з яких добре знає свою роботу. Декілька років назад було так, що ліс різала інша організація, інші люди, яким «до лампочки», який ліс, як його виростити, головне – зрізати і забрати деревину. А справжній лісник, фахівець, спочатку думає, як його посадити, а тоді лише ріже. Це був не правильний підхід, і добре, що наш директор, директор ДП «Ратнівське лісомисливське господарство» не піддався і домігся змін у цьому напрямку. Зараз у лісгоспі, не хвалю, а констатую, дуже хороша команда на чолі з директором Миколою Мельником, з нею так легко працювати, кожен знає свою роботу і кожен вболіває за свою роботу, відповідає за себе. Пам’ятаю, колись щодня до ста людей в контору приходили, аби виписати куб дров. Зараз по-іншому, директор зробив все, щоб люди не крали, – виписуємо ліс всім бажаючим, не обмежуючи у кількості.
– Іване Федоровичу, а якби почати життя спочатку, якою б дорогою пішли? Не жалієте, що не стали військовим?
– Ні. Я задоволений своєю роботою. І якби спочатку, думаю, все було б так, як тепер. Задоволений лісом, якого виростив. І у лісі почуваюся господарем. Багато маю досвіду, хочеться все передати молодим. Дуже шкодую, якщо ліс горить, або якийсь вітровал, або жуки їдять, тоді не можу спокійно жити…
– Розкажіть про сім’ю, дітей.
– У нас троє дітей, четвертий син, наймолодший, трагічно загинув… Тяжко. Не дай Бог. Такого нікому не зичу…
Сини пішли моєю дорогою. Закінчили Шацький технікум і Львівський університет. Старший Володимир – інженер лісовідновлення, менший – мій помічник у лісництві – інженер… . Вони вже нормально втягнулися в роботу. Живуть у Бродах. Старший побував хату і живе окремо, молодший тільки почав будівництво власного будинку. А дочка живе і працює в Луцьку – від природи вчитель, користується великим авторитетом і повагою.
У ЦЕРКВУ БАБА В ХУСТЦІ ЗА ПЛЕЧИМА НОСИЛА…
Знаючи, що Іван Михалевич відвідує Божий храм, поцікавилась, що вселило йому віру в Бога?
– Я віруюча людина. Моя баба мене ще маленького з Вужиська у Замшани щонеділі за плечима у хустці носила, і назад. Був комуністом, але я вінчався, всіх дітей хрестив. Священик Іван, що в Хотишівському храмі раніше правив, а потім в Овадному, шкода, вже помер, весь час мене по житті тримав…
– Знаю, що займаєтесь доброчинними справами, особливо підтримуєте будівництво церков.
– Усі церкви, які в окрузі лісництва, будувались за моєї допомоги. Старався робити все законно. Ось, наприклад, у Річиці ще при «совєтах» сказав людям, аби причеп лапки наламали, то дам куб лісу, то як стали бабки йти в ліс, і один причеп, і другий, і третій наламали. Побудували у Річиці, потім у Самарах-Оріхових, Межиситі, Залуховому, Конищі, Комаровому, Гірниках, Бродах.
– За майже сорокарічний стаж роботи, напевно, й чимало нагород?
– Нагород багато. Крім грамот різних рівнів, серед яких і Почесна Грамота Державного комітету лісового господарства та Подяка голови Державного агентства лісових ресурсів України, нагороджений двома церковними орденами: «1020-річчя Хрещення Київської Русі» та Святого Георгія Побідоносця.
А ще пам’ятаю про іншу нагороду. Сміх і гріх. Колись до нас, на Ратнівщину, приїжджав маршалом авіації, тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін. У Гірниках на озері для нього варили царський куліш, то дізнавшись, хто варив, нагородив мене 250 грамами горілки. Я тоді зовсім спиртного не вживав, але, аби не було ганьби, випив… І зрозуміло, до закінчення трапези вже не зміг бути, але про зустріч з льотчиком-ас, його винагороду, не забуваю.
– Іване Федоровичу, так заведено, якщо на відпочинок, то до лісу або озера. А як і де Ви відпочиваєте?
– Відпочивати люблю в полі. У лісі бачу проблеми, куди б не поїхав чи пішов, і там не так, і там щось не так, відчуваю дискомфорт. А у полі, працюючи, відпочиваю. Люблю йти на полювання, при цьому навчаючи молодших культури полювання. А ось на рибалку часу не знаходжу.
А ще люблю читати, особливо історичні книги. Це моє хобі. Одну й ту саму книжку можу декілька разів прочитати у різному віці. І кожну книжку з літами розумію по іншому, по-іншому осмислюю. Читаючи, любуюсь мовою. Перед сном обов’язково читаю газети: районну, обласні, центральні. І внук старший також любить читати – це мені приємно. Адже того, що в книзі, по телевізору не побачиш.
– Життям задоволені?
– Так. Задоволений, якби не втрата сина, все було б нормально.
– Про що мрієте?
– Головне, щоб сім’я, діти, внуки були здоровими, і щоб мир був в Україні.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ