Ліс – школа життя
Десятками, століттями проходять роки. З плином часу, як і належить, багато що змінюється, модернізується, набуває нових значень, а несучасні речі та минулі моменти життя зостаються позаду, губляться у забутті. Тільки ліс на цій землі стоїть, шумить, росте, лишається таким, яким створив його Творець і призначив для людей. Столітні мовчазні дерева, які, здається, бачили на своєму віку багато, таять у собі незвідані сторінки історичного минулого. Споконвіку ліс допомагав людині, беріг від ворога, давав житло, годував. А ще у лісі працювали віддані природолюби, справжні трудівники, захисники зеленого народного багатства. Ось уже сім десятків років державне підприємство «Любомльське лісове господарство» об’єднує лісівників-подвижників, які трудяться для слави рідної землі.
Любомльський край має славне минуле. Його відлік починається від часу, коли у ХІІІ столітті древній Любомль вразив своєю красою князя Володимира Васильковича, який був розбудовником міста. Про його князювання, захоплення та розкіш тутешньої природи згадано у Галицько-Волинському літописі. Сюди він завжди прагнув, тут відпочивав душею і знаходив спокій від державних справ. Ось одна із цитат: «Володимир же приїхав із Раю в Любомль. Тут же він і лежав усю зиму в болісті своїй, розсилаючи слуги свої на лови, бо й сам він був ловець добрий і хоробрий: ніколи ото до вепра і ні до ведмедя не ждав він слуг своїх, аби йому помогли, а скоро сам убивав усякого звіра. Тим-то й прославився він був в усій землі, що дав був йому Бог щастя не тільки лиш в одних ловах, але й в усьому за його добро і справедливість». Отож ця територія здавен була оточена прекрасними лісами, багатими на звірину, і про цей розкішний край подивований князь сказав: «Любо мнє», і відтоді названо місто – Любомль.
У книзі лісовпорядкування, яке проводилось на території Любомльського держлісгоспу, зазначено, що підприємство було утворене у 1939 році після визволення західних областей. Щоправда, більше ніяких документальних підтверджень не знайдено. Перші ж документи (Наказ №1 по лісгоспу) датовано 30 липня 1944 року. Підписаний він директором на прізвище Вишневецький. На жаль, ініціали не вказані. У той час видано 12 перших наказів про прийом на роботу інженерно-технічних працівників, лісничих, лісників, робітників. Любомльський лісгосп підпорядковувався Волинському теруправлінню лісоохорони і лісонасаджень. У 1959 році на базі Любомльського лісгоспу був організований Любомльський лісгоспзаг згідно з наказом головного управління лісового господарства і лісозаготівель при РМ УРСР від 30.11.1959 р. Певно, що найважче було у повоєнний період відновлювати, розбудовувати та розвивати підприємство. Багато праці вклали перші директори лісгоспу: Максим Федорович Петровський (1951-1966 рр.), Василь Іванович Навроцький (1966-1984 рр.), Олександр Хомич Чалайдюк (1984-2000 рр.).
Розлогою була територія, яку займав лісгосп у роки розбудови, а це теперішніх два райони, у його підпорядкуванні були 7 лісництв, лісокомплекс, де знаходились цехи переробки і нижній склад, консервний цех, буддільниця, хімдільниця, цехи із переробки хвойної лапки, столярний цех, автотракторний парк, ремонтно-механічна майстерня, підсобне господарство, де тримали ВРХ та свині. Щоденна робота, важка, клопітка, завзята, щоб підприємство набирало і не втрачало обертів, а, отже, великого державного значення, аби було серед передовиків, відзначалось новими пошуками і знахідками у виробництві. Утім, робота – це не лише будні, ретельне виконання завдань, а й цікаві вируючі дні із пригодами, тісне спілкування з колегами, пізнавання самого насиченого буднями життя. Своїми спогадами ділились ті, хто віддав роки молодості, досвіду на благо лісовому господарству. Для нас, молодих, це пізнання багато чого нового, повчального. Спонукає до роздумів і те, що попри нелегкі часи перебудов і розбудов, велике виробниче навантаження ніхто не скаржився на складність життя та праці. Зізнаються ветерани лісової галузі, що «задач було ого-го, але з усмішкою роботу робили, а не як зараз – часто з-під «батога», тож і працювали з охотою, старанно, і на відпочинок та дозвілля часу вистачало.
Роботи не боялись
Микола Мойсейович Сахарук у 1970-му очолив Любомльське лісництво і пропрацював лісничим до 1993 року. Як було не стати лісівником, коли щоліта канікули проводив у лісництві, живучи на кордоні, де працював батько. Малим хлопчаком бачив працю у лісі, спостерігав за батьковими кроками, як вирощував сіянці, як глядів ліс від крадіїв. Після школи Микола Сахарук вступив у Львівський лісотехнічний інститут, відслужив в армії і повернувся у рідний край. Лісничим Микола Мойсейович був ретельним, так поважно і розповідає: «Роботи було багато, плани великі, здавалося, як впоратись. І рубок догляду, і культури щороку садили по 120 гектарів – ліс відновлювали, і побічного користування чимало – заготовляли лікарські рослини, хвойну лапку, яблука, багато всього. При лісництві був свинарник – до ста голів поросят, цех переробки, де ящики для консервного цеху збивали, пасіка, теплиці. Але роботи не боялись, були молоді, здорові, енергійні. Людей вистачало, бо всі тоді працювали. І відпочивали дружно».
Знайшла свою долю в Україні
36 років пропрацювала у лісгоспі Ганна Іванівна Кравчук. Вона – білоруска, уродженка села Лозов Гомельської області, але вступила у Кременецький технікум і, здобувши спеціальність техніка-лісовода, прийшла працювати у 1966 році в Гущанське лісництво. Тут знайшла свою долю, вийшла заміж, так і поріднилася з українською землею. Невдовзі приступила до роботи на нижньому складі – маркувальником і, як жартома розповідає, «десять літ кланялася до кожного «бревна», і на сонці стояла, і в дощ, і в мороз на естакаді…» «Отоді і керувати, і гострих словечок навчилася», – підтримує жартома її розповідь чоловік Микола Вікторович, військовий, який, як каже з любов’ю, «без своєї половинки – ніяк і нікуди». Директор лісгоспу Василь Навроцький забрав беручку та енергійну Ганну у контору лісгоспу секретарем-друкаркою. Ганна Іванівна, теж, жваво пересипаючи спогади колоритними фразами, згадує: «Я ж, кажу, не вмію друкувати, а Василь Іванович мене по плечу поплескав і так поважно: «Научимо!» – каже. Отак двадцять з лишнім років друкувала. Як сіла в приймальню, як нанесли мені тих бумаг із різних відділів, страшне скільки, я повільно пальцями ворушу-ворушу, до десяти вечора спочатку сиділа. Та й потім, як освоїлась, під час звітів мусила працювати і в суботу, і в неділю… І днюю, й ночую. Вони ж усі гори понакладають і просять – скоріше-скоріше. І за границю як стали відправляти ліс, то на таможню документів треба було тьма. Старались, виконували плани, були передовиками, на больнічне тоді було не піти, було і кашляю, і чхаю, а працюю. Болєзнь, то таке – основне ж робота. Але було й інтересно, весело. Забирали нас в колгосп на картоплю, сінокоси, на хміль, ми ж молоді, потім відпочинок, і окрошку варили, сміялись, веселились…»
І майстер-підривник, і винахідник
Невідомою нам, сучасникам, професією володів Михайло Пилипович Самолюк: майстер-підривник. Він, до речі, – наш ветеран Великої Вітчизняної війни: залишився з партизанів одним на весь район. Завдання і секрети своєї роботи 87-річний Михайло Пилипович, який керував бригадою підривників, відкриває нам захоплено: «Ми заготовляли пньовий осмол. Починаючи з літа і до морозів підривали пні вибухівкою, а потім здавали їх в Шацьк, Ковель, Ратно. З них виготовляли скипидар, деревне вугілля, каніфоль. За цією цінною сировиною стояли черги машин, це була прибуткова справа. І пні потрібні були не абиякі, а ті, що стояли по сто літ. Взагалі, бригада наша була на всі руки, бо крім підривних робіт, зимою – різали ділянки, весною – сік із беріз точили, здавали тоді найбільше соку». Михайло Пилипович був ас у своїй роботі, адже на його лісові підривні роботи приїжджали подивитися і повчитися навіть із Києва. І в цій нелегкій і небезпечній діяльності здобув він 8-ий найвищий розряд. Адже, як виявляється, до цього ще пройшов курси у далекому Магадані та склав найкраще іспит: там задали йому 20 питань, на 18 з яких він відповів правильно. Тут треба добре знати і вміти розраховувати, тому Михайлу Самолюку із молодості, де б він не був – у Магадані чи на шахті в Нововолинську, – довіряли найскладніші роботи. Показує не без гордості співрозмовник чимало почесних грамот, якими був нагороджений за успішне виконання планових завдань, передових методів заготовки пньового осмолу, внесення рацпропозиції. Адже не просто працював, виконував свою роботу, а й був у своєму ділі винахідником, шукав шляхи кращого і якіснішого виконання. Зокрема, у підривній роботі замість вогняного паління, запропонував підривати за допомогою електрики. Переконав, що так ефективніше.
Піввіку у лісгоспі
Андрій Дорофійович Півнюк прийшов у лісгосп у юному 23-річному віці в 1967 році. Працює тут і до нині. Спочатку їздив на лісовозі, згодом став водієм автобуса. Пригадує, як багато тоді було працівників: усіх мусив на шосту ранку забрати з сусідніх сіл і завезти першу зміну на роботу. Потім – на дев’яту годину, тоді – другу зміну привезти, а після дванадцятої ночі ще порозвозити по домівках. «Раненько з дому виїжджав, пізно повертався. Та весело було, усі молоді, бадьорі, жартували між собою». Як голова профкому у вихідні Андрій Півнюк возив колектив на екскурсії по містах України, до сусідньої Білорусії. Пізніше очолював автоколону, слідкував за технічним станом автомобілів та вчасним виконанням графіка виїзду у ліс. Після виходу на пенсію став механіком. Ось уже майже піввіку свого життя Андрій Дорофійович у цьому підприємстві, яке стало і його школою досвіду, і улюбленою справою, і колом товаришів за інтересами, і його другою домівкою. Правдиво сказав професор лісокультурної галузі Павло Вакулюк: «Ліс – школа життя, яка допомагає людині виявити, хто вона є насправді, на що здатна».
Люба Хвас,
прес-секретар ДП «Любомльський лісгосп».
Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.
На фото автора:
